Текст песни Олександр Довженко - Мати

  • Просмотров: 420
  • 0 чел. считают текст песни верным
  • 0 чел. считают текст песни неверным

Текст песни

ОЛЕКСАНДР ДОВЖЕНКО
МАТИ
Не ради сліз, і розпачу, й скорбот, і не в ознаку гіркого прокляття, вони вже прокляті і так всіма на світі, задля слави нашого роду написано і во ім'я любові про цю високу смерть.
І хоч багато судилося нам незабутніх утрат, хоч легше було б очам читати щось лагідне й миле серед громів, почитаймо про матір Марію Стоян.
Хто серед трупів ворожих біжить по селу, що вже догорає?
Хто це стогне біжучи? Чиє серце стугонить у грудях, мов вистрибнути хоче вперед?
Це Василь з автоматом і бомбами, Марії Стоянихи син.
Хто мертвий висить коло хати під небом?
Оце його мати.
Біжить Василь, увесь мокрий од довгого бою, біжить у великій тривозі. Як же він бився перед рідним селом! Розвідником був, нищив точки, розніс гранатою дзота, що був колись дядьку за хату. Погнали ворога. Пробіг Василь усе село, все те, що звалося колись селом. Дві сотні печищ, спалені сади, череп'я, ями і безліч одубілих ворогів у багнищі й крові.
- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий... Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?..
Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою.
- Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? Чом не чую вашого тихого голосу? Де ви, голубко, матінко моя сива?
Спинивсь Василь коло хати, а хати немає. Василь у двір - нема двору. У сад - нема саду. Тільки одна стара груша, а на груші мати.
О тихий жах... О незабутній смутку...
Коли вона була ще жива і хата була ціла край села, зимою в люту хуртовину, опівночі одного разу щось стало стукати у двері.
- Хто тут?
- Тьотушка, пустіте, погібаєм...
- Що ви, голубоньки, які ви, звідки?
- Ми руські, тьотушка. Свої ми. Льотчики! Ми впали.
- Господи, синочки, йдіть мерщій. Я двері зачиню... Чи ж ніхто не бачив? Німців же повно.
Увійшли, обнявшися, до хати два каліки. Упали додолу, заснули вмить та й проспали півтори доби. Думала - померли.
Вже обмивала й ноги їм гарячою водою, і грубу натопила, розігрівала разів зо три їжу - сплять. І плакала вночі і вдень, згадуючи своїх синів Івана й Василя. Хто ж їх нагодує, хто пригріє у лиху годину? Де вони? Може, лежать уже десь у полі, мов скляні, чи висять на шибеницях у німецькій неволі і вороння клює їм очі на морозі. І ніхто й не гляне вже, і не спитає, не заплаче!.. Так багато смерті навкруги. Діти, діти...
Степан Пшеницин і Костя Рябов були обидва з Уралу. Вони належали до тієї породи руського юнацтва, що на довгі століття стане предметом вивчення і глибокого подиву істориків великої трагедії людства. Неголені, обпалені морозами, вітрами і лютими пригодами життя, вони грізно стогнали уві сні і дихали важко. Війна хвилювала їх душі у сні, війна... Вони були прості уральські юнаки, в міру освічені, роботящі комсомольці з хороших робочих родин. На війну їм іти не хотілось, але вони не плакали й не ховались від неї по доброму руському звичаю. Вони пішли на фронт добровольцями, щоб скоріше добратись до ворога і знищити його. Льотчиками вони зробилися швидко і так само просто й легко, як змогли б зробитися підводниками чи снайперами. Природа наділила їх усім у добру міру. І самі вони були добрі.
- Спочатку, матушка, ми довго гатили фріців важкими бомбами, а потім призначили нас на культурно-просвітну роботу. Не хотілось нам, правда, ну треба,- приказ.
- А що ж воно за робота така? - питала Стояниха, коли одного вечора вони довго отак розмовляли тихенько у темній хатині.
- Ми розкидали над Україною листівки,- сказав Пшеницин.- Щоб знали люди правду про війну.
- Так оце ви?.. Ой велике діло робите, голубоньки мої,-зітхнула Стояниха.- Куди там бомби, хай їм хрін. Велике діло добра вість в неволі. Та така ж темрява кругом, та так позабивано голови людям лукавою фашистською брехнею, що й жити шкода. Неначе все скінчилося на світі, подумайте...
І тут уперше, слухаючи прості материнські слова на поневоленій землі, відчу

Перевод песни

ALEXANDER DOVZHENKO
HAVE
      Not for the sake of tears, and despair, and sorrow, and not as a sign of a bitter curse, they are already cursed and so everyone in the world, for the sake of the glory of our family, it is written and in the name of love for this high death.
      And though many of us were destined for unforgettable losses, although it would be easier for our eyes to read something gentle and sweet among the thunders, let's read about Mary Stoyan's mother.
      Who among the dead bodies of hosts is running in the already burning village?
      Who is it groaning when running? Who's the heart in the chest, how to jump forward wants to go?
      This is Basil with an automatic machine and bombs, Maria Stoyanchi is a son.
      Who is the dead hanging around the house under the sky?
      This is his mother.
      Vasily fights, all wet from a long battle, running in great anxiety. How did he fight against his native village! The scout was destroying the point, hacking a grenade of honey, which was once an uncle for the hut. Chased the enemy Run Vasyl all the village, all that once was called village. Two hundred bakeries, burned gardens, skulls, pits and a lot of petty enemies in the camp and blood.
      - Mom, where are you? This is me, Basil, alive! Ivan is killed, Mom, and I'm alive ... I killed them, Mom, about two hundred ... Where are you? ..
      Basil ran to the yard. Here was a courtyard under the hill.
      "Mom, my mother, where are you?" My native, why are you not telling me? Why do not you hear your silent voice? Where are you, dear, my mother is gray?
      Basil knelt around the house, but no house. Basil in the yard - no yard. There is no garden in the garden. Only one old pear, and the mother's pear.
      About silent horror ... An unforgettable sadness ...
      When she was still alive and the hut was the whole village, in the winter in a fierce blizzard, at midnight once something was knocking at the door.
      - Who is there?
      - Shit, put it down, pogibay ...
      - What are you, doves, who are you from, from where?
      - We are Russian, a little girl. We are ours. Pilots! We fell.
      - Lord, little children, go to the big city. I'll close the door ... Did no one see? The Germans are full.
      Entered, embracing, to the house two clicks. They fell to the bottom, fell asleep at night and slept for half an hour. I thought - they died.
      Already washed and feet with hot water, and roughly tasted, warmed up once with three meals - sleeping. And he cried at night and day, recalling his sons, John and Basil. Who will feed them, who is wroth in disaster for an hour? Where they are? Maybe they lie already somewhere in the field, like glass, or hang on gallows in German captivity, and the crow throws their eyes in the cold. And nobody is looking at it already, and will not ask, will not cry! .. So many deaths around. Children, children ...
      Stepan Pshenitsyn and Kostya Ryabov were both from the Urals. They belonged to the breed of Russian youth, which for centuries would be the subject of study and astonishment of historians of the great tragedy of mankind. Naked, burned with frosts, winds and ferocious adventures of life, they grinnously moaned in a dream and breathed hard. The war excited their souls in a dream, a war ... They were simple Ural boys, as educated, working Komsomol from good working families. They did not want to go to war, but they did not cry and did not hide from her in good Russian customs. They went to the front of the volunteers to quickly get to the enemy and destroy it. They made the pilots fast and easy as easily as they could become submariners or snipers. Nature gave them all to a good degree. And they themselves were kind.
      - At first, mother, we for a long time drove the freaks with heavy bombs, and then they assigned us to cultural and educational work. We did not want to, really, well, it is necessary - an order.
      - And what is it for a job like this? - Asked Stoiani, when they talked quietly in a dark hut one evening.
      - We scattered cards over Ukraine, - said Pshenitsyn. - That people knew the truth about the war.
      "So you see? .. Oh, you do a great job, my doves," Stoiani shouted. "Where there are bombs, let them horseradish." Great thing is good news in captivity. But that same darkness is circling, but so many people are screwed up by a fascist falsehood, and it is a shame to live. As if everything is over in the world, think ...
      And here for the first time, listening to simple mother words on the enslaved land, I feel

Все тексты Олександр Довженко >>>

Популярные

Случайные

Последние

Счетчики