Текст песни
Сотникова йшла вузькою стежкою просто до цвинтаря, де росли старі липи. Недалеко від церкви сіла на лаву й довго так сиділа в глибокій задумі. Підвела голову й дивилась, як меткі ластівки кулею зривались з білого карнизу й летіли в синю імлу, веселі й гомінкі. І тільки зараз помітила, що не сама: біля кучерявої калини, просто на траві, сидів якийсь чоловік. Був підстрижений, мов судовий писар, у старій свиті, високих чоботях, мав засмагле худорляве обличчя. Біля нього лежала торба й осторонь довгий ціпок. Цей чоловік сидів без руху, тримаючи на колінах книжку. Але хоч і читав, усе ж час від часу кидав оком на сотникову, тоді дбайливо згорнув книжку, сховав до кишені й лагідно спитав:
- Чому панна така засмучена?
Голос був приємний, рухи поважні.
Не думаючи довго, просто спитала:
- Часом ви не вчитель тутешній, пан Сковорода?
- Так, панно, тутешній дидаскал, - усміхнувся він. – Але правду сказати – я не тутешній.
- Хіба ви не живете в Пушкарівці?
- Де доведеться, там і живу. У добру годину живу в полі: маю тоді за дах оксамитове небо й зорі.
Панна дивилась на нього широко відкритими очима.
- Хіба хати немає вам, де переночувати?
- Нащо ночувати в хаті, там тісно. Я ночую у Божому палаці, заколисує мене пташиний спів, а розбуджує свіжий вітерець.
І він якось по-дитячому всміхнувся.
- Казали люди, що ви всякі премудрості знаєте.
- Люди накажуть, аби слухали. Моя мудрість – піщинка морська.
- Усе ж хоч і піщинка, а мудрість, я й того не маю, а зараз так і зовсім без тямку.
- Я питав панну, чому засмучена, - відрік згодом.
- Коли панна мовчить, то я дотулю своє слово, бо бачу, панна з чуйним серцем, а коли так, то щиро дослухайся до того, що говорить воно, - не помилишся, серце не заведе.
Він узяв торбу й підвівся.
- Молоде серце не схибить, - додав він.
Перевод песни
Сотникова шла по узкой тропинке прямо к кладбища, где росли старые липы. Недалеко от церкви села на скамью и долго так сидела в глубокой задумчивости. Подняла голову и смотрела, как находчивые ласточки пулей срывались из белого карниза и летели в синюю мглу, веселые и шумные. И только сейчас заметила, что не одна: у кудрявой калины, прямо на траве, сидел человек. Был подстрижен, как судебный писарь, в старой свите, высоких сапогах, имел загорелое худое лицо. У него лежала сумка и в стороне длинную палку. Этот человек сидел без движения, держа на коленях книгу. Но хоть и читал, все же время от времени бросал взгляд на сотникову, тогда бережно свернул книгу, спрятал в карман и ласково спросил:
- Почему госпожа так расстроена?
Голос был приятный, движения уважаемые.
Не думая долго, просто спросила:
- Иногда вы не учитель здешний, господин Сковорода?
- Да, панно, здешний дидаскал, - улыбнулся он. - Но правду сказать - я не здешний.
- Разве вы не живете в Пушкаривци?
- Где придется, там и живу. В добрый час живу в поле: есть тогда крыши бархатное небо и звезды.
Мисс смотрела на него широко открытыми глазами.
- Разве дома нет вам, где переночевать?
- Зачем ночевать в доме, там тесно. Я ночую в Божьем дворце, убаюкивает меня пение, а будит свежий ветерок.
И он как-то по-детски улыбнулся.
- Говорили люди, что вы всякие премудрости знаете.
- Люди прикажут, чтобы слушали. Моя мудрость - песчинка морская.
- Все же хоть и песчинка, а мудрость, я этого не имею, а сейчас так и вовсе без понятливость.
- Я спрашивал даму, почему расстроена, - отрекся позже.
- Когда госпожа молчит, то я дотулю свое слово, потому что вижу, панна с чутким сердцем, а если так, то искренне внимай тому, что говорит оно, - не ошибешься, сердце не заведет.
Он взял сумку и встал.
- Молодое сердце не ошибется, - добавил он.