Текст песни Тарас Григорович Шевченко - Гайдамаки ч.24
- Исполнитель: Тарас Григорович Шевченко
- Название песни: Гайдамаки ч.24
- Дата добавления: 17.04.2021 | 19:26:16
- Просмотров: 246
- 0 чел. считают текст песни верным
- 0 чел. считают текст песни неверным
Текст песни
ЕПІЛОГДавно те минуло, як, мала дитина,
Сирота в ряднині, я колись блукав,
Без свити, без хліба, по тій Україні,
Де Залізняк, Гонта з свяченим гуляв.
Давно те минуло, як тими шляхами,
Де йшли гайдамаки, малими ногами
Ходив я, та плакав, та людей шукав,
Щоб добру навчили. Я тепер згадав,
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло.
Молодеє лихо! Якби ти вернулось,
Проміняв би долю, що маю тепер.
Згадаю те лихо, степи ті безкраї,
І батька, і діда старого згадаю...
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер.
Бувало, в неділю, закривши Мінею,
По чарці з сусідом випивши тієї,
Батько діда просить, щоб той розказав
Про Коліївщину, як колись бувало.
Як Залізняк, Гонта ляхів покарав.
Столітнії очі, як зорі, сіяли,
А слово за словом сміялось, лилось:
Як ляхи конали, як Сміла горіла.
Сусіди од страху, од жалю німіли.
І мені, малому, не раз довелось
За титаря плакать. І ніхто не бачив,
Що мала дитина у куточку плаче.
Спасибі, дідусю, що ти заховав
В голові столітній ту славу козачу:
Я її онукам тепер розказав.
Вибачайте, люде добрі,
Що козацьку славу
Так навмання розказую,
Без книжної справи.
Так дід колись розказував,
Нехай здоров буде!
А я за ним. Не знав старий,
Що письменні люде
Тії речі прочитають.
Вибачай, дідусю —
Нехай лають: а я поки
До своїх вернуся
Та доведу вже до краю,
Доведу — спочину,
Та хоч крізь сон подивлюся
На ту Україну,
Де ходили гайдамаки
З святими ножами,
На ті шляхи, що я міряв
Малими ногами.
Погуляли гайдамаки,
Добре погуляли:
Трохи не рік шляхетською
Кров’ю наповали
Україну та й замовкли —
Ножі пощербили.
Нема Гонти; нема йому
Хреста, ні могили.
Буйні вітри розмахали
Попіл гайдамаки,
І нікому помолитись,
Нікому заплакать.
Один тілько брат названий
Оставсь на всім світі,
Та й той — почув, що так страшно
Пекельнії діти
Його брата замучили,
Залізняк заплакав
Вперше зроду; сльози не втер,
Умер неборака.
Нудьга його задавила
На чужому полі,
В чужу землю положила:
Така його доля!
Сумно-сумно гайдамаки
Залізную силу
Поховали; насипали
Високу могилу;
Заплакали, розійшлися,
Відкіля взялися.
Один тілько мій Ярема
На кий похилився,
Стояв довго. «Спочинь, батьку,
На чужому полі,
Бо на своїм нема місця,
Нема місця волі...
Спи, козаче, душа щира!
Хто-небудь згадає».
Пішов степом сіромаха,
Сльози утирає.
Довго, довго оглядався,
Та й не видко стало.
Одна чорна серед степу
Могила осталась.
Посіяли гайдамаки
В Україні жито,
Та не вони його жали.
Що мусим робити?
Нема правди, не виросла;
Кривда повиває...
Розійшлися гайдамаки,
Куди який знає:
Хто додому, хто в діброву,
З ножем у халяві,
Жидів кінчать. Така й досі
Осталася слава.
А тим часом стародавню
Січ розруйновали:
Хто на Кубань, хто за Дунай,
Тілько і остались,
Що пороги серед степу.
Ревуть-завивають:
«Поховали дітей наших,
І нас розривають».
Ревуть собі й ревітимуть.
Їх люде минули;
А Україна навіки,
Навіки заснула.
З того часу в Україні
Жито зеленіє:
Не чуть плачу, ні гармати,
Тілько вітер віє,
Нагинає верби в гаї,
А тирсу на полі.
Все замовкло. Нехай мовчить;
Така Божа воля.
Тілько часом увечері,
Понад Дніпром, гаєм
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи, співають:
«А в нашого Галайди хата на помості.
Грай, море! добре, море!
Добре буде, Галайда!»
Перевод песни
ЭпилогДавно это прошло, как, ребенок,
Сирота в дерюге, я когда бродил,
Без свиты, без хлеба, по той Украины,
Где Железняк, Гонта с освященным гулял.
Давно это прошло, как теми путями,
Где шли гайдамаки, малыми ногами
Ходил я, и плакал, и людей искал,
Чтобы хорошую научили. Я теперь вспомнил,
Вспомнил, и стало жаль, что беда миновала.
Молодое беда! Если бы ты вернулось,
Променял бы судьбу, что имею сейчас.
Упомяну бедствия, степи те бескрайние,
И отца, и деда старого вспомню ...
Дедушка еще гуляет, а отец уже умер.
Бывало, в воскресенье, закрыв Минею,
По рюмке с соседом выпив той,
Отец деда просит, чтобы тот рассказал
О Колиивщину, как когда-то было.
Как Железняк, Гонта ляхов наказал.
Столитнии глаза, как звезды, сеяли,
А слово за словом смеялось, лилось:
Как ляхи умирали, как Смела горела.
Соседи от страха, от жалости немели.
И мне, малому, не раз пришлось
По старосты плакать. И никто не видел,
Что маленький ребенок в уголке плачет.
Спасибо, дедушка, что ты спрятал
В голове столетний ту славу казачью:
Я ее внукам теперь рассказал.
Извините, люди добрые,
Что казацкую славу
Так наугад рассказываю,
Без книжной дела.
Так дед когда-то рассказывал,
Пусть здоровья будет!
А я за ним. Не знал старый,
Что грамотные люди
Тии вещи прочитают.
Прощай, дедушка -
Пусть ругают а я пока
К своим вернусь
И докажу уже до предела,
Докажу - покоя,
Да хоть во сне посмотрю
На ту Украину,
Где ходили гайдамаки
Со святыми ножами,
На те пути, что я мерил
Малыми ногами.
Погуляли гайдамаки,
Хорошо погуляли:
Чуть не год шляхетской
кровью наповал
Украина и замолчали -
Ножи пощербилы.
Нету Гонты; нет ему
Креста, ни могилы.
Буйные ветры розмахалы
Пепел гайдамаки,
И никому помолиться
Никому заплакать.
Один только брат названный
Остался на свете,
И то - услышал, что так страшно
Пекельнии дети
Его брата замучили,
железняк заплакал
Впервые никогда; слезы не утер,
Умер бедняга.
Скука его задавила
На чужом поле,
В чужую землю положила:
Такова его судьба!
Грустно-грустно гайдамаки
Зализную силу
похоронили; насыпали
Высокую могилу;
Заплакали, разошлись,
Откуда взялись.
Один только мой Ярема
На кой наклонился,
Стоял долго. «Отдохни, отец,
На чужом поле,
Ибо своим не место,
Нет места свободе ...
Спи, казак, душа искренняя!
Кто-нибудь вспомнит ».
Пошел степи бедолага,
Слезы вытирает.
Долго, долго оглядывался,
И не видно стало.
Одна черная в степи
Могила осталась.
посеяли гайдамаки
В Украине рожь,
Но не они его жали.
Что мусим делать?
Нет правды, не выросла;
Несправедливость повивае ...
Разошлись гайдамаки,
Куда который знает:
Кто домой, кто в дубраву,
С ножом в голенище,
Жидов кончат. Такая сих пор
Осталась слава.
А тем временем древнюю
Январь розруйновалы:
Кто на Кубань, кто за Дунай,
Только и остались,
Что пороги среди степи.
Ревут-завивают:
«Похоронили детей наших,
И нас разрывают ».
Ревут себе и заревет.
Их люди прошли;
А Украина навеки,
Навеки уснула.
С тех пор в Украине
Рожь зеленеет:
Не слышно плача, ни пушки,
Только ветер веет,
Сгибает ивы в роще,
А опилки на поле.
Все смолкло. Пусть молчит
Такова есть воля Божия.
Только время вечером,
Над Днепром, рощей
Идут старые гайдамаки,
Уходя, поют:
«А у нашего Галайды дом на помосте.
Играй, море! хорошо, море!
Хорошо будет, Галайда »